Як часто можна почути про когось:«Яка необов'язкова людина!». І говориться це не з розумінням і співчуттям. Зазвичай ця риса характеру засуджується суспільством. І зрозуміло, чому. Кому ж приємно замість очікуваного результату отримати чергову обіцянку, що все буде, обов'язково буде, але іншим разом.

А звідки береться риса необов’язковість?

Чи є вона невід'ємною складовою характеру, такою ж природною для певної кількості людей як, скажемо, колір очей? Ось Сашко, він – високий, смаглявий і необов'язковий. Звучить досить кумедно. Але тоді постає питання – де ж цьому навчається дитина? Звичайно ж, нікому і ніколи батьки не говорять: «Та ну її, цю обіцянку! Не звертай уваги». Якщо запитати, чому саме прагне навчити свого сина кожен батько чи мати, відповідь буде зовсім іншою. Усі кажуть, що обіцяне треба виконувати, що якщо сказав – зроби, що неможна підводити товаришів. Усі кажуть так, як має бути.

Кажуть. Але для дитини головне не те, що їй кажуть. Так, кожен малюк слухає батьків і вірить їм. Але він іще й дивиться на них. І, мабуть, це найбільш важливе джерело отримання інформації про світ, що оточує дитину. Якщо дати комусь лимон і сказати, що він – солодкий, то що буде далі? Так, звісно, той, хто ніколи не бачив лимона, повірить. І буде вірити – аж доки не покуштує. І тут виявиться, що в роті кисло, а співбесідник – брехун. Інакше кажучи, будь яка теорія перевіряється практикою. І саме практика – єдиний спосіб визначити хибність чи правоту теорії.

Необов'язковість

Як часто батьки обіцяють дитині щось, а потім не виконують? «Сьогодні я прийду раніше». «Зараз я дуже зайнята, але ввечері ми пограємо». «Так, якщо їсти багато цукерок, буде боліти живіт». Дитина слухає і вірить. А потім виявляється, що батько знову затримався на роботі, мати дуже стомилася за день і не хоче грати, а сусідський Ігор їсть цукерки и чудово себе почуває. Саме з цих маленьких цеглинок і складається з часом така риса характеру, як необов'язковість. А цеглинки ці дуже, дуже міцні. Якщо дитина засвоїла, що не виконувати обіцянки – це нормально, то змінити це дуже важко.

Те, що говорять дорослі і те, що роблять дорослі – це зовсім різні речі. Це нормально, саме так і треба – адже і тато, і мама так роблять, а вони ж найкращі, вони завжди усе роблять правильно. Так думає дитина. І, в якійсь мірі, це навіть спрощує батькам життя. Адже тепер дитина «розуміла правила гри». І змирилася. Тато пообіцяв у неділю піти до цирку, але на пішов? Навіщо ображатися, так буває завжди. Мама сказала, що купить морозиво, але не купила? Нічого, нормально. Думка про те, що обіцянки можна не виконувати, становиться звичною, це не погано і не добре. Звісно, дуже неприємно, але нічого не поробиш. Це просто правда. Необов'язковість просто стає частиною миро сприйняття.

Необов'язковість

А потім настає черга дитини. І раптом виявляється, що батьки незадоволені! Що так неможна, це – погано! «Чому?» - дивується дитина. Адже всі так роблять. І згодом виводить ще одне правило. Не виконувати обіцянки – нормально, лаятися на того, хто не виконує обіцянки – теж нормально. Правила гри трохи ускладнюються. Нічого, полаються – і заспокояться, головне – зачекати.

Перш ніж сварити дитину за недотриману обіцянку, треба придивитися до себе. В кого вона могла цьому навчитися? І чи не треба почати з себе? Можливо, все, що варто зробити – це поговорити з дитиною. І сказати, що необов'язковість – це погана риса. Це не добре для дітей, і не добре для батьків. Що тато й мама також не завжди бувають праві. І вони будуть старатися виправитися. Вони будуть дотримуватися обіцянок, але лише разом з дитиною. Укласти договір, і дотримуватися його. Лише так можна привчити дитину виконувати обіцяне. Власним прикладом, увагою и розумінням, а не лайкою і покаранням.

Для сайту Неллі, Людмила Регульська